У роботі з девіантними дітьми можна використати нижченаведені прийоми виховання. Перша група прийомів — індивідуального педагогічного впливу. 1.     Прохання про допомогу. Педагог, для того щоб при­хилити до себе учня й установити довірчий контакт, звертається до нього за порадою, розповідаючи про свої проблеми.

2.  Оціни вчинок. Для з'ясування моральних позицій підлітка й коригування цих позицій учитель розпові­дає історію і просить оцінити різні вчинки учасників цієї історії.

 3.   Обговорення статті. Добирається низка статей,у яких описуються різні злочини та інші асоціальні вчинки людей. Педагог просить підлітка дати оцінку цим учинкам. У дискусії вчитель намагається через поставлені запитання дійти разом зі школярем пра­вильних висновків.

4. Добрий учинок. У процесі роботи з підлітком йому пропонується надати допомогу тим, хто її потребує. При цьому важливо оцінити цей учинок позитивно, не зводячи його в ранг «героїчного поводження».

 5.   Оголення протиріч. Передбачає розмежування позицій вихователя і вихованця щодо того чи іншо­го питання в процесі виконання творчого завдання з наступним зіткненням суперечливих суджень, різних точок зору.

 6. Стратегія життя. Під час бесіди педагог з'ясовує жит­тєві плани учня. Після цього він намагається з'ясувати разом з ним, що допоможе реалізувати ці плани, а що може перешкодити їх реалізації.

7. Розповідь про себе та інших. Учитель пропонує кож­ному написати розповідь про минулий день (тиждень,місяць) і після цього відповісти™ на запитання: чи можна цей час прожити інакше?

8.  Мій ідеал. У процесі бесіди з'ясовуються ідеали школяра і робиться спроба оцінити ідеал, виявивши позитивні моральні якості дитини.

 9. Казка для підлітка. Цей прийом певною мірою вико­ристовує ідею казкотерапії. Вихователь складає казку, в якій герої дуже схожі на дитину й осіб з її оточення. Закінчення казки складають педагог і учень разом.

10.  Рольова маска. Учням пропонується звикнути до певної ролі й виступити вже не від свого імені, а від імені відповідного персонажа.

 Друга група прийомів пов'язана з організацією групової діяльності. 1.    Безперервна естафета думок. Учні «по ланцюжку» висловлюються на задану тему: одні починають, інші продовжують, доповнюють, уточнюють. Від простих суджень (коли головним є власне участь кожного учня в запропонованому обговоренні) за введення відпо­відних обмежень (вимог) слід перейти до аналітичних, а потім проблемних висловлювань учнів.

2.    Самостимулювання. Учні, об'єднані в групи, готують один одному певну кількість зустрічних запитань. Поставлені запитання й відповіді на них колективно обговорюються.

3.    Імпровізація на вільну тему. Учні вибирають ту тему, на якій найбільше розуміються та яка викликає в них певний інтерес; творчо розвивають основні сюжетні лінії, переносять події в нові умови, по-своєму інтер­претують зміст подій, що відбуваються, тощо.

 4.    Інструктування. На період виконання того чи іншого творчого завдання встановлюються правила, що регла­ментують спілкування і поводження учнів: у якому порядку, з урахуванням яких вимог можна вносити свої пропозиції, доповнювати, критикувати, спросто­вувати думку своїх товаришів.

 5.    Розподіл ролей. Чіткий розподіл функцій і ролей учнів відповідно до рівня володіння тими знаннями, уміннями й навичками, які потрібні для виконання завдання.

 6.    Коригування позицій. Тактовна зміна думок учнів, прийнятих ролей, образів, що знижують продуктив­ність спілкування й перешкоджають виконанню твор­чих завдань.

7.    Самоусунення вчителя. Після того як визначено мету і зміст завдання, установлено правила і форми спіл­кування під час його виконання, учитель ніби само­усувається від прямого керівництва або ж бере на себе обов'язки рядового учасника.

 8.   Розподіл ініціативи. Передбачає створення одна­кових умов для прояву ініціативи всіма учнями. Його можна застосовувати в ситуації «придушеної ініціативи», коли позиційні виступи й атаки одних гасять ініціативу й бажання спілкуватися в інших.

 9. Обмін ролями. Учні обмінюються ролями (або функ­ціями), які отримали під час виконання завдань. Інший варіант цього прийому передбачає повну або часткову передачу вчителем своїх функцій групі учнів або окре­мому учневі.

10.  Мізансцена. Суть прийому полягає в активізації спілкування і зміні його характеру за допомогою роз­ташування учнів у класі в певному об'єднанні один з одним у ті чи інші моменти виконання творчої роботи.

 Рекомендовані психологічні вправи Вправа «Тахістоскоп». Група сідає колом. Один або двоє учасників стають у центрі кола. Вимикається світло, і учасники, які знаходяться в центрі кола, при­бирають будь-яких поз, нерухомо застигаючи в них. За сигналом готовності на короткий час вмикається світло й відразу ж вимикається. У момент спалаху світ­ла ті, хто сидить у колі, намагаються якомога точніше запам'ятати положення тих, хто позує. Після спалаху в темряві учасники, які позували в центрі, вертаються на свої місця. Потім світло вмикається і члени групи, за винятком тих, хто позував, спільними зусиллями намагаються відновити те, що вони бачили. Натурщи­ків повертають у коло й «ліплять» з них ті самі пози, у яких, на думку групи, вони перебували під час спа­лаху світла. Після того як суперечки вщухнуть і група дійде загального або кількох альтернативних рішень, учасники в центрі кола демонструють свої справжні пози. Вправа «Вибір». Учасники сідають колом. За коман­дою вчителя кожен з них повинен показати пальцем на одного зі своїх товаришів по групі, припустімо, на того, з ким він хотів би скласти пару в якій-небудь іншій грі. Мета гравців — досягти в кожній зі спроб такого вибору, за якого група розпалася б на пари учас­ників, які взаємно вибрали один одного. Ця рефлексивна гра незважаючи на свою просто­ту вимагає від учасників урахування дуже багатьох моментів і зазвичай завершується лише після тривалих і безуспішних спроб. У кожному такті постійно вини­кають «фатальні» багатокутники, і лише деякі гравці поступово «намацують» один одного й виокремлю­ються в пари. Члени таких пар, як правило, усува­ються з подальшого загального пошуку рішення тим, що в кожній наступній спробі продовжують вибирати одне одного. Це значно полегшує роботу іншим учас­никам. Педагогові слід звернути особливу увагу на ситуації, коли одна зі сформованих пар «розвалюється» на чер­говому такті гри. Вправа «Я — хороший, я — поганий». Педагог радить школяру скласти перелік рис свого характеру. Взяв­ши аркуш паперу, потрібно розділити його вздовж і навпіл: у лівій частині перелічити свої хороші якості, а в правій — погані. У ході бесіди вчитель прагне, щоб якості, виділені школярем в обох стовпцях, були або однаковими за кількістю, або щоб хороші переважали над пога­ними. Не рекомендується зупиняти вправу в той момент, коли школяр виділив у собі велику кількість нега­тивних якостей і не зміг визначитися, що ж у ньому є позитивного. Вправа «Лист самому собі». Педагог радить учневі щодня писати листа самому собі. Писати довгі листи рекомендується, коли з'являється необхідність вилити сильні почуття й переживання на папері. У цих листах необхідно опи­сувати свої стани, важливі події, враження від прожи­того й відчутого. Крім психотерапевтичного ефекту ця вправа може дати й інший ефект. Порівнюючи свої записи, зроблені в різні дні, учень зможе побачити, наскільки по-різному він ставився до тих самих людей, подій, фактів. Корисно обговорити, від яких причин залежать супе­речливі оцінки того, що від­бувається. Прийоми виховання девіантних підлітків — це педагогіч­но оформлені дії, за допо­могою яких на поводження і позиції учня здійснюються зовнішні впливи, що зміню­ють його погляди, мотиви й поводження, у результаті чого включаються механізми самовиховання й коригуван­ня взаємин і вчинків.